Священномученик Іоасаф Жевахов

Володимир Давидович Жевахов народився 24 грудня 1874 року в батьковому маєтку в селі Линовиця Полтавської губернії. Його рід мав давнє і славне походження; «… він належав до давнього роду князів Джавахових, котрі вважали своїм родоначальником Картлоса – внука Іафета, першого володаря Кавказу та родоначальника грузинів. Його нащадок Джазах І, цар Джавахетії, котрий жив за декілька століть до Різдва Христового, і дав ім’я роду Джавахових. В XVIII столітті князь Шио (Семен) Джавахов вийшов із Грузії з власним загоном в свиті царя Вахтанга і прибув до стану Петра І, який вів війну з персами. Згодом, в 1738 році він отримав російське підданство, і княжий наділ в Кобилянському повіті Полтавської губернії». 
Дитинство святителя Іоасафа пройшло в родовому батьківському маєтку в селі Линовиця. Його батько князь Давид Дмитрович Жевахов, який бувши поміщиком Пирятинського повіту, і постійно вибирався до повітового земства. «Мати, Катерина Костянтинівна, походила зі знатного роду Горленків», з якого походив святитель та чудотворець Іоасаф Білгородський. «Саме цією благочестивою жінкою і було покладено зерно благочестя в душу майбутнього мученика за православну віру». В селі Линовиця, де знаходився родинний маєток Жевахових, в Успенській церкві була усипальниця родини Жевахових.
Не зайвим буде згадати і про линовицьку Успенську церкву, оскільки вона відіграла значну роль в становленні світогляду Володимира Жевахова, майбутнього святителя Іоасафа Могилівського. Побудова цього храму була присвячена перемозі над узурпатором Наполеоном Бонапартом і була завершена в 1819 р. Побудований в класичному стилі храм був окрасою Линовиці, як тоді так і тепер. В церкві була усипальниця графів де Бальменів, на кошти яких вона і була побудована. Пізніше, в другій половині ХІХ ст.., коли в Линовицю переїхала на постійне проживання родина Жевахових, в Успенській церкві з’явилась і їхня усипальниця, так як Давид Дмитрович і Катерина Костянтинівна робили значні пожертвування на користь храму.
За часів радянського правління в приміщенні храму був склад. Під час німецької окупації і деякий час після неї в церкві було відновлено богослужіння, а в1961 р. церкву закрили і перетворили на кінозал. А в 1985 р., напередодні відкриття нової школи, храм знесли повністю, бо він, ніби то, заважав підростаючому поколінню будувати комунізм.     
Проте, в 1995 р. силами прихожан і місцевого священика отця Георгія Гангура, храм було відновлено і освячено. З цим храмом зв’язана скорботна сторінка в біографії князів Жевахових. В 1932 р. в пошуках наживи група вандалів, не без участі владних структур, розбила домовину. Чи збагатилися ці негідники, чи ні – невідомо, а от рештки праху Давида Дмитровича Жевахова, батька Володимира, майбутнього святителя Іоасафа, ще довго валялися по вулиці, поки не зникли безслідно.     
Повернемось до родини Жевахових. Кінець ХІХ ст… В сімії Давида Дмитровича і Катерини Костянтинівни четверо дітей. Окрім Володимира був також його брат близнюк Микола та дві сестри -  Любов та Варвара.

Перед вступом в Київський університет св. Володимира Жевахов В. Д. закінчує київську гімназію №1 імені Павла Галагана. Варто зауважити, що освіта, отримана в ті часи в такому закладі як університет святого Володимира, відкривала перед людиною значні перспективи для отримання кар’єри державного службовця.
За наказом Голови Київської Судової Палати від 25 грудня 1900 р. під «№17 Володимир Жевахов займає посаду помічника слідчого в кримінальному департаменті».
З власного бажання, починаючи з «1902 по 1914 р. він займає посаду мирового судді». Спочатку він працює на цій посаді в Полтавській губернії, а потім переводиться в Київ.   
Зерна благочестя та богоугодності, закладені в душу Володимира ще з дитинства його матір’ю, приводять його до Православного Місіонерського товариства, яке знаходилось під опікою вдовствуючої імператриці Марії Федорівни. В 1908 р. він вступає до лав цього товариства. А 1909 р. йому випала нагода стати дійсним членом ще й Київського Благодійного товариства.     «Потрібно зауважити, що цей факт являється не простою формальністю або шаною тодішній моді. Благодійність до останніх днів була однією з основних рис Володимира. Навіть після жовтневого перевороту, коли сам князь та всі його близькі та родичі  знаходились в небезпеці, він не переставав допомагати грішми та харчами багатьом київським монастирям із котрих нова влада вивозила останнє».
Благодійність та допомога монастирям привела князя Володимира Жевахова в 1911 році на свято Казанської ікони Божої Матері в Троїцький храм Іонінського чоловічого монастиря в Києві. Там він знайомиться з ігуменом Валентином (Коротенком), котрий першим розповідає йому про нововідкритий печерний Звіринецький монастир. Почуте в цей день назавжди змінює життя Володимира князя Жевахова. Щиро, усією душею, він полюбив Звіринецькі печери, і докладає величезних зусиль, щоб допомогти відродити на місці печер чернече життя. Але, як водиться, всяка добра справа не обходиться без проблем та ексцесів. Так  і в нашому випадку, «… земля, на якій знаходилися Звіринецькі печери, перебувала у власності фортифікаційного інженерного управління військового відомства, що становило не аби яку проблему в подальших розкопках печер». Користуючись своїм впливом та зв’язками, князь Жевахов розпочав переговори про оренду землі, що була у власності кріпосного інженерного управління. «Було укладено договір на оренду потрібної земельної ділянки тривалістю на шість років. Отримавши благословення на цю добру справу у митрополита Київського Флавіана (Городецького), він розпочав розкопки. В серпні 1912 року було запрошено керувати археологічними роботами відомого спеціаліста в цій галузі Ертеля А. Д.». Через невеликий проміжок часу киянам і всьому християнському світові було відкрито давно забуті Звіринецькі печери та відновлено монастир в честь Архистратига Михайла. При печерах був утворений Звіринецький скит, настоятелем якого був поставлений ігумен Валентин.
В 1912 році Володимир Жевахов організовує фонд, за допомогою якого він збирає кошти на будівництво надпечерного храму. 1 грудня 1913 року відбулось освячення церкви в ім’я Різдва Богородиці, а 29 серпня 1914 року був освячений приділ в честь шанованого князем святителя Іоасафа Білгородського. Старостою церкви стає Володимир Жевахов.
Потрібно відмітити, що князі Володимир та Микола Жевахови являються родичами святителю Іоасафу Білгородському. Ними було докладено багато зусиль для церковного прославлення свого відомого родича, яке відбулось в 1911 році. Саме Володимира Жевахова призначає «Преосвященний Архієпископ Курський і Обянський 29 березня цього року постановою за № 4702, членом єпархіальної підготовчої комісії в честь Білгородських святкувань відкриття мощів святителя Іоасафа». В 1915 році в Києві виходить книга Володимира Жевахова «Святитель Іоасаф, Білгородський та всієї Русі чудотворець (1705 – 1754)». «Ця книга була написана з благоговінням, витонченою літературною мовою і, як зауважують сучасні біографи Іоасафа Білгородського, не втратила свій пізнавальний характер і по сьогоднішній день».  В 1911 році Володимир просить про відкриття приділу на честь святителя Іоасафа Білгородського, аргументуючи це тим, що початок свого молитовного святительського подвигу чудотворець Іоасаф  розпочинає саме з Києва. Тому і збудований храм було б достойним іменувати в честь такого великого святого. Цей Іоасафівський приділ церкви Різдва Божої Матері на Звіринецьких печерах став одним з перших на території Російської імперії, присвячений Білгородському чудотворцю.
Окремою сторінкою біографії князя Володимира Жевахова являється його  великий внесок в розбудову храмів і монастирів та опіку над ними. Окрім храму Різдва Божої матері на Звіринецьких печерах та облаштування на цьому святому місці «Всіхскорботного скиту», князь «Жевахов надав велику допомогу ще одному, знову відродженому скиту «Пречиста». Цей скит також було збудовано на місці древніх печер, з котрими пов’язане ім’я преподобного Феодосія Печерського», в яких він усамітнювався в дні Великого посту і в такій усамітненій обстановці, подалі від суєтливих турбот, здійснював свої молитовні подвиги.
За заслуги перед Церквою та державою київський генерал-губернатор двічі висував кандидатуру князя Володимир Жевахова на здобуття нагороди камер-юнкера. «Маю честь покірно просити Вашу Світлість надати титул камер-юнкера старшому чиновнику, надвірному раднику князю Жевахову, як такому, що потрудився в справі віднайдення древніх печер на Звіринці та приймавшому участь в пожертвуваннях на спорудження там скиту».  Але, на жаль, здобути титул так і не вдалося з невідомих причин.
До 1917 року Володимир Жевахов був державним службовцем. 9 січня він був призначений старшим радником Київського губернського правління в званні статського радника. Як досвідчений чиновник він неодноразово виконував обов’язки віце-губернатора. Його остання посада – чиновник з доручень при Київському, Подільському та Волинському генерал-губернаторові. Період революції та громадянської війни він провів у Києві, де на Сретеньській вулиці у Жевахових був свій будинок.   
В трагічний для Церкви час жовтневого перевороту доля родини Жевахових була типовою для багатьох тисяч таких самих, не байдужих  до майбутнього своєї Батьківщини та Церкви людей. Але постійні переслідування не відбились на духовному стані Володимира Давидовича. «В тяжку хвилину братам Володимиру та Миколі, надав притулок у себе настоятель скиту «Пречиста» під Києвом, відомий подвижник благочестя – ігумен Мануіл». Знаходячись в скиту, князь трудився на рівні з усіма послушниками. Присутність таких високих осіб в монастирі щохвилинно загрожувала, в кращому разі, його закриттям, але, милістю Божою, неодноразові рейди більшовиків не змогли розпізнати в смиренних послушниках «ворогів революції». Життя під тиском постійного страху часом викликало незадоволення серед маловірної братії монастиря, але ігумен Мануіл завжди вдало знаходив компромісне рішення і заспокоював збентежених монахів, нагадуючи про той великий внесок, який зробив Володимир Жевахов для монастиря. 
Приблизно в цей самий час брати Жевахови знайомляться з родиною відомого духовного письменника – Сергія Нілуса, котра переховувалась від радянської влади. Врешті Володимир Жевахов пропонує Нілусу та його родині зупинитись в його батьківському маєтку в селищі Линовиця. «Цей період Нілус відмічає створенням домашньої церкви, та завершенням другої частини книги "На берегу Божьей реки", проявом тут чудес та знаменій Божих. Одним із таких чудес було з’явлення по молитвам схимника Іоасафа образу преподобного Серафима Саровського який вяртував мешканців маєтку Жевахових від насилля свавільної черні». Нілус проживав у маєтку Жевахових з 1918 по 1924 рр.
Не дивлячись на переслідування, Володимир Давидович при будь якій можливості старався  надати допомогу Звіринецькому  скиту. З часом як тільки стало можливим, його призначають старостою надпечерного храму. Всі ці роки він прагнув розв’язати земельний конфлікт, пов'язаний з землею над печерами яка була у власності держави, але з приходом більшовиків цей задум здійснити було не можливо. Безбожний терор який був спричинений  більшовицькою владою, глибоко ранив душу  Володимира Давидовича, котрий стільки зробив для розбудови Православної Церкви. Намагання довести атеїстичній владі, що сила божа безмежна і всесильна приводять лише до того, що його, в решті решт, в кінці лютого 1924 р. заарештовують і тримають сім місяців в одній із київських в’язниць.   

Переслідування та ув’язнення спонукають Володимира Давидовича боротись з навислою над Церквою темною силою радянського більшовизму. Розуміючи всю суть нерівності сил, коли з однієї сторони все воїнство ворога людського, а з іншої – слабка людська природа, він все чітко усвідомлює і знаходить невичерпне джерело сил і безмежної енергії в релігії. Він мобілізує всі свої душевні та фізичні сили і віддає їх на милість Божу і Йому Одному передає своє життя». В жовтні 1924 року Володимир Давидович пише прохання на ім’я Святійшого Патріарха Московського Тихона: «Маю з юнацьких років прагнення до чернецтва і, в силу обставин мого життя, покірно прошу Вашу Святість удостоїти мене чернечого постригу, запевнюючи при цьому, що дії мої, за умов Вашого благословення, будуть спрямовані на повне послухання. Місце мого подальшого служіння буде вибране на ваш розсуд, так як я сподіваюсь на шляху чернечого служіння виконати в немічі своїй волю Божу. Цього одного бажаю і до цього одного прагну. 1924 рік. Жевахов В. Д». 
Прохання Володимира Давидовича було виконане. Йому дозволяють отримати чернечий постриг по місцю проживання, в Свято – Троїцькому Іонівському монастирі. З 21 листопада 1924 року він починає послушником в монастирі і через місяць отримує чернечий постриг. 20 грудня 1924 року, в неділю, в одинадцяту річницю святкування з дня освячення першого престолу в честь Різдва Божої Матері в надпечерному храмі між 5- ю та 6- ю годинами  ранкової служби він отримав чернечий постриг від рук Преосвященного  управителя київської єпархії єпископа Макарія, «мужа мудрого та стійкого ревнителя православної віри», з ім’ям Іоасаф. В цьому ж році його рукополагають в диякона і через декілька місяців в сан ігумена а згодом в сан архімандрита.
В 1926 році здійснюється найбільше бажання Володимира Давидовича – його возводять в сан єпископа. «Волею Божою, в понеділок, 6 червня 1926 року, в Нижньому Новгороді в Хрестовоздвиженському монастирі, Високопреосвященним Сергієм, митрополитом Нижегородським, котрий займав посаду місцеблюстителя Патріаршого Престолу, соборно з Єпископами Григорієм Печерським, вікарієм Нижегородським, та Іоанном Конотопським під час Божественної Літургії возвели в єпископа Дмитровського, вікарія Курської єпархії архімандрита Іоасафа (Жевахова)». Варто зауважити, що в сан єпископа архімандрит Іоасаф (Жевахов) був возведений дочасно. По причині свавільного антирелігійного терору, розв’язаного комуністичним режимом проти християнської ідеологія, Православна Церква зазнала кадрових втрат серед вищого духовенства і мала потребу в єпископах.   
Через два місяці після возведення Іоасафа в сан єпископа, його арештовує «ОДПУ». Дійсно, діяльність єпископа Іоасафа була неприйнятною для режиму радянської влади, проти безбожних дій якої відкрито виступав святитель Іоасаф. Звісно тоталітарна радянська машина не вибачала таких бунтівників і святителя Іоасафа відправляють на соловецьку каторгу. Перебування в самому пеклі, яке могла придумати і сотворити на яву людина, котра замінила віру в Бога на віру в себе, не зламало ні душі ні тіла священномучиника Іоасафа. Він разом з тисячами однодумців ніби потрапив в ті далекі давньоримські часи, коли перших християн за переконання свої кидали на поталу голодним і хижим звірам. Але як і тоді, в ті далекі часи язичництва, так і тепер, в часи більшовитського терору святитель Іоасаф разом з єдиновірцями готовий був попрощатися з життям в страшних муках, ніж жити без Бога.
Комуністичні вожді вважали, що за допомогою таборів особливого призначення вони зможуть зламати дух та віру людей. Жорстокий режим таборів, «як вогонь горнила закаляв стійкість та мужність мучеників за віру, даючи їм можливість переносити всі можливі випробування заради сповідання істини Христової».
В жовтні 1929 року єпископа Іоасафа (Жевахова) переводять на заслання в Наримський округ Північно-Сибірського краю. В 1932 році його звільнюють. Після шести років ув’язнення в таборах він ні на день не залишається без послуху і приймає призначення очолити Курську єпархію. Роки заслань не зламали висоту духу та віру в справу його єпископської діяльності. Знову почали лунати проповіді, в яких святитель Іоасаф закликав людей до покаяння та осмислення свого життя. Але такі заклики не подобались руйнівникам Церкви  Божої, у яких була своя релігія і своя проповідь про світле майбутнє. Вже через рік єпископа Іоасафа арештовують органи ОДПУ і засуджують до десяти років заслання в таборах. В цьому засланні святитель Іоасаф знайомиться зі святителем Лукою, хірургом Войно – Ясенецьким. Архангельське заслання надовго зв’язало цих двох сповідників та подвижників благочестя духом глибокої християнської дружби, котру не могли зруйнувати неодноразові арешти. Але суворий вологий північний клімат надірвав слабке здоров’я змученного постійними тюремними засланнями єпископа Іоасафа.
В 1934 році єпископа Іоасафа переводять як інваліда під нагляд в Московську область. З липня 1934 році, як тільки з’явилась нова можливість, він отримує призначення керувати Могилівською єпархією, де і проводить свою пастирську діяльність. Щирі проповіді опального єпископа не залишились без уваги органів НКВД. Слабке здоров’я, підірване в радянських таборах, змушує єпископа Іоасафа залишити єпископське служіння. В цей час збувається його заповітне бажання – він переїздить в місто Білгород, в якому прославився його великий предок Іоасаф Білгородський. Користуючись Богом даним часом Іоасаф (Жевахов) проводить цей час в молитвах.
Але час вимагав від єпископа Іоасафа праці на ниві Христовій, і він знову повертається на доручену йому Могилівську кафедру. В 1936 році коли натиск лютої ненависті антихристових слуг досяг своєї вершини, тисячі пастирів Православної Церкви були принесені в жертву так званому світлому майбутньому. Владика Іоасаф навіть не встиг попрощатись зі своєю паствою, коли його заарештував конвой НКВД. Далі послідувало звинувачення, таке ж саме як і тисячам інших пастирів Христових, – «керівництво контрреволюційною фашистською організацією церковників». Звичайно, це була провокація. Його із заслання спеціально відправляють в близьке йому середовище з метою фабрикації нових «антирадянських справ». Знаючи його характер і світогляд, слідчі НКВС розраховують «зліпити» ще одну масштабну справу про організовану антидержавну змову. В цій змові будуть задіяні десятки і сотні невинних людей. Всі вони, «злобні змовники», отримають своє покарання, а вони, слідчі, – нові звання та нагороди. Так воно і сталося.
Протримавши єпископа Іоасафа спочатку в білгородській в’язниці, а потім, під наглядом, в Новгородській області, в кінці 1937 року його доставляють на суд в Курськ. З протоколів допитів НКВС, на яких застосовувались тортури, стає відомо, що священномученик Іоасаф стояв на своєму до останнього – «свою участь в контрреволюційній діяльності не визнавав». Але на цей раз в НКВС вирішили винести найсуворіший вирок священномученику Іоасафу. Від 4 грудня 1937 року постановлено застосувати вищу міру покарання – «розстріл»,  що і було виконано в цей самий день.  
Так в день Уведення в Храм Цариці Небесної Господь удостоїв ввести в Царство Своє вірного сповідника істини,  який достойно та непохитно ніс свій архіпастирський хрест в проповіді Євангельського Благовісту…….

В 1990 році Білгородська прокуратура посмертно реабілітувала  В. Д. Жевахова народженого в селі Линовиця, Пирятинського повіту, Полтавської губернії, розстріляного 4 грудня 1937 року в місті Курську, поклавши тим самим початок всенародному покаянню перед невинно убитими за  віру в Бога.
«21 лютого 2002 року до Високопреосвященного  Максима, Архієпископа Могилівського та Мстиславського, звернувся намісник Свято-Троїцького Іонівського монастиря архімандрит Іона та архімандрит Касіян, що займаються відновленням скиту Різдва Божої Матері на Звіринецьких печерах, в місті Києві, з пропозицією підтримати їх прохання про канонізацію святителя Іоасафа (Жевахова)».      
17 липня 2002 року благословенням Святійшого Патріарха Московського та всієї Русі Алексія ІІ та постановою Священного Синоду Руської Православної Церкви було канонізовано єпископа Могилівського Іоасафа (Жевахова).
Він став жертвою комуністичного режиму. Та скільки свідомих і несвідомих послідовників того режиму ще залишилися. 
Нехай же благодатний приклад праведного життя священномученика Іоасафа послужить натхненням для кожного з нас, які живуть в нелегкий, наповнений спокусами, час, для стійкості та рішучості у відстоюванні  Христових істин. 

Взято з сайту Линовицького ркаєзнавчого товариства